Віталій Золотьонков
У жовтня очі кольорові.
Піднятий воріт, капюшон.
Напоготові довгі парасолі.
Пігулок білих, щоденний раціон.
після двох днів депресивного гівна,
коли жадаєш вийти з вікна.
може усе змінитися, тільки дочекайся.
бо серце ще воліє битися, тільки не здавайся.
Відшкребтися від підлоги коридора,
з подяками до ППО та частково до бога.
Зібратись в новий день як в дорогу,
з мішками під очима, та з квадратною головою.
МИ, на половину радісні,
на половину сумні.
Я зрання маю деякі бажання
Щоб кава була не востаннє.
Щоб віра і надія не були марні.
Всі люди живі, що наповнюють коханням.
НАМ ПЕРЕМОГИ, а покидькам довічні покарання
Як серцю лікувати шрам?
Як з часом все забути?
Можна наносити бальзам
і якось далі бути...
Та час це не лікує.
Ми мов колоди у каміні,
що догасають кожну мить.
Втрачаємо невидимі хвилини,
Бажаючи розваг нових.
Страждаємо, шукаємо, чекаємо,
Порушуючи правила усі.
…в часи тяжкого сьогодення
ми потребуємо слова
щоб пояснити справ буденність
і переконливість життя…
Килимами ранок плідно вкрито.
Все знайоме серцю зникло.
Світ, з яким ти звик, який набрид,
став приємним, ставши на поріг.
В моєму, смартфоні
є безліч номерів знайомих.
Та в певний час життєвих перегонів,
я не знаходжу тих,
з ким поділитися усім готовий.
Дивитись в небо так приємно,
Хоча усі нагадують мені,
"гляди під ноги!!!" "будь обачним!!!"
" носа розіб'єш!!!" "не впади!!!
Шлях, потребує твердих кроків,
Я вологим носом торкнуся,
ваших теплих долонь і чекаю.
Що помітите мою присутність,
На обійми вам натякаю.
Погляд буде жалісно щирим,
Мов піснею свого партнера звеселяли.
Мелодією серце закружили.
Слова підтримки, щиро промовляли.
Мурахами вкривали ніжну шкіру.
