Віталій Золотьонков
Відшкребтися від підлоги коридора,
з подяками до ППО та частково до бога.
Зібратись в новий день як в дорогу,
з мішками під очима, та з квадратною головою.
МИ, на половину радісні,
на половину сумні.
Міцніші ті обійми із донькою,
коли підлога, ніч,
дрижать шибки віконні.
ЇЇ закриті вушка,
Тремтять малі долоні,
від вибухів над головою.
Людину втримати на завжди неможливо.
Тримати силою за руку не потрібно.
Усе в житті утворено мінливо,
як не вкладайся у події плідно.
Ми залишаємо батьків,
В моєму, смартфоні
є безліч номерів знайомих.
Та в певний час життєвих перегонів,
я не знаходжу тих,
з ким поділитися усім готовий.
У світлі ліхтарів, немов в танку,
помітив як кружляла тінь.
Вкриваючи все ковдрою в парку
З’явилась поруч заметіль.
Чарівність півночі несла,
...докури останю
сигарету друже.
скоро вжалять кулі
в груди твої мужні.
Може білий сніг,
заспокоїть тіло.
Мій книжковий, «маленький принц»,
Потопив своїх кволих синиць.
Він працює для королів та п’яниць.
Споглядаючи сміливих убивць.
Ми мов колоди у каміні,
що догасають кожну мить.
Втрачаємо невидимі хвилини,
Бажаючи розваг нових.
Страждаємо, шукаємо, чекаємо,
Порушуючи правила усі.
«Батьківства радість у простих речах…»
В розмовах ранніх із дочкою.
В лялькових іграх, в дитячих снах.
В купані з пінною пухкою.
Ми щирі та пахучі подарунки.
Даруємо приємні відчуття,
ми прикрашаємо оселю, щедрі на цілунки.
Є певним доказом щасливого життя.
Та з часом, не помітні для господаря.
У ті часи старих історій,
Живих билин, легенд сивих,
Коли ходили гноми, ельфи, тролі,
Коли ще звірі вміли говорить.
Жили в лісах карпатських і титани
У колі дня шукаємо причини,
почути в адрес свій прості слова.
Звертаємось до світової павутини
і демонструємо своє життя.
Відчути б інтерес краплину,