Віталій Золотьонков
після двох днів депресивного гівна,
коли жадаєш вийти з вікна.
може усе змінитися, тільки дочекайся.
бо серце ще воліє битися, тільки не здавайся.
Я зрання маю деякі бажання
Щоб кава була не востаннє.
Щоб віра і надія не були марні.
Всі люди живі, що наповнюють коханням.
НАМ ПЕРЕМОГИ, а покидькам довічні покарання
Як серцю лікувати шрам?
Як з часом все забути?
Можна наносити бальзам
і якось далі бути...
Та час це не лікує.
Ми мов колоди у каміні,
що догасають кожну мить.
Втрачаємо невидимі хвилини,
Бажаючи розваг нових.
Страждаємо, шукаємо, чекаємо,
Порушуючи правила усі.
Міцніші ті обійми із донькою,
коли підлога, ніч,
дрижать шибки віконні.
ЇЇ закриті вушка,
Тремтять малі долоні,
від вибухів над головою.
…в часи тяжкого сьогодення
ми потребуємо слова
щоб пояснити справ буденність
і переконливість життя…
Килимами ранок плідно вкрито.
Все знайоме серцю зникло.
Світ, з яким ти звик, який набрид,
став приємним, ставши на поріг.
В моєму, смартфоні
є безліч номерів знайомих.
Та в певний час життєвих перегонів,
я не знаходжу тих,
з ким поділитися усім готовий.
Дивитись в небо так приємно,
Хоча усі нагадують мені,
"гляди під ноги!!!" "будь обачним!!!"
" носа розіб'єш!!!" "не впади!!!
Шлях, потребує твердих кроків,
Мов піснею свого партнера звеселяли.
Мелодією серце закружили.
Слова підтримки, щиро промовляли.
Мурахами вкривали ніжну шкіру.
У ті часи старих історій,
Живих билин, легенд сивих,
Коли ходили гноми, ельфи, тролі,
Коли ще звірі вміли говорить.
Жили в лісах карпатських і титани
Перший промінь дарував мені подих,
Мир і світло, Доброту та старання.
Самостійність та самопошук.
Кроки в юність та виховання.
Другий промінь - Мій учитель і лікар,
