Вінграновський Микола
Поблимало впівщастя — й будь здоров!
Пісочок хитрий: наче він з невчора…
Посушу сірники в твоїм волоссі.
1975
За селом на вечірній дорозі
У промінні осіннього сонця
Я зустрів своїх батька-матір.
1964
Згорають очі слів, згорають слів повіки.
Та є слова, що рвуть байдужий рот.
Це наше слово. Жить йому повіки.
Народ всевічний. Слово — наш народ.
Крізь час, і простір, і крізь дерева, освітлені ніччю,
Летить на мене доля моєї Вітчизни і людства.
І сиза чайка б’ється наді мною…
Ми з нею проснулися з голубами.
Пляшка води, що не випили ввечері ми,
Замерзла вночі на балконі.
Ніколи б не подумав, що ця хмара
Подібна буде профілем своїм
До першого мого кохання.
На могилі стояло сонце —
Тіні…
Жабенятко у світ дивилось
Тихо.
Зозуленя собі слів шукало
Тонко.
Біля трав у степу звучала
Тронка…
Цю грозу не забуду ніколи:
З ріг корови стікає в краплинах сонце.
Босий батько заганяє качок у комору.
Я сьогодні не прийду додому –
Де я?
Я сьогодні в Київ не приїду –
Я сьогодні не дивлюсь на тебе –
Я сьогодні – вчора й позавчора –
Що сама тоненька, як бриндуша,
Бистроцвітна, як бриндуша, теж…
Придушила душу й далі душиш,
Дихать мені, диху не даєш-
Мало тобі, бачиш, тобі мало
Рук моїх німих і не німих —
Я божився, клявся я вокзалом
Поглянь і глянь: з-за весен зими стали.
Настав той день, я думав — промине.
Осінніми імлистими устами
Не бий, не ріж, не дорізай мене.
Дивись: моря. Дивись: мій погляд — поле.
В легкій руці легке перо ячить.
І степ за полем, щастя попід болем,
Бабунин дощ, на клямці цяпота,
І стежка в яблуках вже стежкояблуката,
З котяри — іскри! З м’яти — чамрота!
Пускає бульби на порозі хата…
Іде хтось темним садом-заховайсь!
Іде, й стає знадвору за стіною,
І мокро дихає над мокрою губою;
Як звуть його?