Стефанович Олекса
Багрим, недобрим колом,
Так, мов його не треба,
Так, як іще ніколи,
Сонце упало з неба.
Дням голова відтята,
Захід – кривава повідь.
Щоб море вогню залляти,
Доби славної та великої
Піднесемо ми корогви!
Буде хвала йому, тому рикові,
Тому львиному — “йду на ви!”
Слава князеві недосягнена:
Він як пард ходив, був як тур.
Слава часові, коли загнано
Вони встають живими у словах:
“Смієшся ти, а я ридаю, друже”.
Як ти у них, ніхто, вкраїнська душе,
Так не сміявсь, не плакав у віках!
З того плачу котився небом жах,
Того сміху і пекло не заглуше…
Їх два було, чиє ширяння — дуже,
У силі своїй — всепотужний.
Краса його — криці краса.
В десниці спис харалужний
І смерть на вістрі спися.
Вже давнім затяте змагання,
Та досі комонь пам’ята
Храпке гадюче харчання,
Їм північні вітри гудуть,
Їм сніги замітають путь,
А вони ідуть без упину,
А вони без спочину йдуть.
Їм шати залляла кров,
На шмати — їх корогов,
Та кожен, кожен із них
Просто. Не йти праворуч
Ані ліворуч — ні.
Хай лише вітер поруч,
Вічний сурмач борні.
Вітер, що хмарі — в груди, —
В груди, в горби хребта…
Поруч хай вітер буде,
Сокіл літа високо,
Сонцю і бурі-січі
Остре соколе око
Дивиться просто в вічі.
Кігті — кігтити хмару,
Дзьоб — щоб її клювати,
Крил замашних удари —
Зростає грім Дніпрових струн,
Замурували хмари обрій…
Як ніч, нахмурився Перун, —
Його обурив сон недобрий,
Таке ввижалося йому:
Чужий, нахабний хтось приходив
І насміхався: “3атамуй,
О Ти, що тамо, де Почаїв,
Під небом вставши голубим,
Далеко в простори засяяв
Золотоглавієм своїм,
О Найсвятішая, Єдина,
До стіп схиляюся чиїх,
Умилостив свойого Сина,
Щоб від одра її воздвиг!
Є.Маланюкові
“Занадто панська — Польща. З нею важко.
Гидке — московське: вірний твій холоп,
Сміття твоє, підніжок твій Івашко.
З такими жить — добра нам не було б.
Туди нам треба глянути, за море.
Мури якісь, хтось ридає на мурах,
А перед мурами степ…
Де б це, скажи мені, вірний мій джуро,
Ми опинилися, де б?
Мрія далека про соняшний виплив —
Пасмуга світла бліда.
Хто це отрути смертельної випив,
