Осип Маковей
І тут у горах хрест! От край проклятий!
Куди не глянеш, Бог на хресті розп’ятий.
Знання нема, а крізь безодня віри,
І всюди рабських шибениць без міри.
Землею гомонять пісні воскресні,
А люди ждуть на ласощі небесні.
Понад хмари! Понад хмари, брате!
Вийди в гори з навісної хати!
На верхах самітних там ще тихо,
Не зайшло туди ще людське лихо.
Не встають там ще весняні чари,
Вітер там горою, низом хмари.
Ось блиснув метеор і згас,
Як у життю щасливий час.
І на всесвітнім цвинтарі
Лягли десь відламки зорі.
Так розпадалися світи,
Живуть і гинуть без мети.
В дорогу, в дорогу! Іду, моя доле!
Чи цвітами піду, чи терня поколе,
чи певно там зайду, чи щастя там найду, —
іду, де побачив мету.
Не вернусь з дороги, хоч мучить тривога:
чи справді до щастя веде ся дорога,
чи гідне є муки, і бою, й розлуки
Мені здається: я не жив,
а тільки все збирався жити,
чогось шукав, за чимсь тужив,
бажав комусь весь вік служити;
аж ось і молодість минула,
не живши, втомлена заснула.
І день прийде, як та сльота,
я довгу панахиду правлю:
Був монастир, а в нім черці —
відлюдки тихі, богомільні
і в’язні віри добровільні,
що в божому жили страсі
і словом правди та хрестом
боролися колись з гріхом.
Тепер вже тих черців нема,
Помер рекрут в непривітній столиці,
здалека від свого села,
від матері, убогої вдовиці,
від любки, що в селі жила.
Помер, не бачивши у час конання
ні слізки жалю, ні зітхання.
І вже його везуть на чорнім возі,
Заплатив я податок кривавий —
сам у війську служив вісім літ,
у війні з пруссаком став кулявий,
надививсь на людей і на світ.
А тепер і мій син уже служить…
Я без нього не маю і сну,
та нехай, як прийде, надолужить
всю роботу, а я відпічну.
Коли помрем і заростем квітками,
у споминах ще оживем не раз,
аж поки поруч з нашими кістками
заснуть усі, що пам’ятали нас.
І буде се вже наша смерть остання,
наш порох вітер світом розжене;
прийде весна, прийде пора кохання,
Тихий сон по горах ходить,
за рученьку щастя водить.
І шумлять ліси вже тихше,
сон малі квітки колише.
Спіть, мої дзвіночки сині,
дикі рожі в полонині!
Не шуміть, ліси зелені,
спати йдіть, вітри студені!
Біжить у яр вода,
біжить вода і сріблом ллється,
над нею дівчина сміється,
розкішна, молода.
Голубко, не втікай!
Скажи мені ту гарну казку
про радощі, дівочу ласку,
скажи про тихий рай!
Сидять пани над Невою
та поникли головою,
місяцями раду радять
над правами, що не вадять,
що не вадять з них нікому —
все лишають по-старому.
Межи ними пан граф Вітте
