Марта Тарнавська
Утікаю від самотніх стін
у юрбу, що мов барвистий гомін.
Йде зі мною поруч — довга тінь,
що із нею здавна ми знайомі.
Пропливають хвилі людських рік,
мов спішать у неминуче море;
шум реклами глушить серця крик,
В міському парку пахне рання осінь,
мов дороге настояне вино.
Як не прийняти вересня запросин,
таких же любих, як колись давно?
Несу я в парк свою осінню радість
і зерно зголоднілим голубам:
мені білки і птахи завжди раді —
Вночі був дощ — дзвінкий, мов радість, дощ.
(Дощі такі бувають навесні!)
Він змив зиму з міських камінних площ,
очистив пам’ять від кошмару снів.
Ах, скинути б з плечей журби тягар,
у свіжий парк нести б насіння мрій!
Земля відкрила свій жіночий чар
Чи тямите: цвіла черемха біла
і пахощі її розносив вітер.
До нас, мов пісня, тихо і несміло
прийшов у гості неповторний квітень.
Чи тямите: зелені однострої,
весна зелена і зелені мрії —
і цей порив, що й досі непокоїть,
Непотрібні здаються змагання людей,
коли станеш віч-на-віч із вічністю, з Богом,
як душа вирушає в останню дорогу,
як у пустку нірвани навіки гряде.
На безмовну самотність — мовчазне виття —
не знайти ні потіхи, ні ліку ніколи.
Вчуся наново жити, змагатись із болем,
Де несмертельність, виснена у снах,
що їй приносив жертву людський ґеній?
Не весь помер ти. Житимеш в синах,
і внуки понесуть в майбутнє ґени.
І дух живий твій на папері книг,
де віднайде слова твої читач твій,
і, може, пам’ять лишиться про них
Сваряться люди за дітей, за гроші,
за справжню або вигадану зраду,
за друзів — і фальшивих, і хороших,
за брак любові, помочі, поради…
Динаміку відносин треба взяти,
щоб зрозуміти пристрастей натуру.
Ми сперечались палко і завзято
Не реквієм тобі — подяки гімн:
все добре починалося від тебе,
все, що в житті здавалось дорогим,
що радістю зростало аж до неба.
Дівча несміле, що в п’ятнадцять літ,
замріяне, чекало на порозі,
ти взяв за руку і пішов у світ
Ти в моє життя прийшов у вересні,
поцілунком першим землю зрушив.
Ти пішов з мого життя у вересні
і забрав у мене серце й душу.
Розцвіло моє кохання осінню,
мов багата в кольори палітра.
Відлетіло це кохання осінню,
Вирушив у Життя,
зібравши в клунок свої Слова і мрії,
проходив Мости між країнами і континентами,
ріс на чужій землі, як Самотнє дерево,
відчував до болю загальнолюдську Тугу за мітом,
простягав руку слабшому, як Брат братові,
на захист свого приватного світика
поставив Сотню сонетів,
На столі робочому — Шекспір:
тижнів два, як закінчив сонети.
Ніч і тиша. Світло і папір.
Ніч — найкращий приятель поетів.
Утомився. Можна б і лягти.
Та у ліжку дихати трудніше…
Ще хотів би, може, зберегти
Пам’яті О.Т.
O Herr, gib jedem seinen eignen Tod:
Das Sterben, das aus jenem Leben geht,
Darin er Liebe hatte, Sinn und Not…
Rainer Maria Rilke
