“Земле моя, двоєдина в житті і загині”
Земле моя, двоєдина в житті і загині,
сьома зоря уже від’ясніла у річці,
де на березовій дошці бог водяний
відпливає в минуле.
Божку, який ти слухняний воді спорожнілій,
який ти здрібнілий, що й сам себе котиш.
О, яка втіха в великості нашій!
Вищі за тебе, важчі за тебе,
бо угрузаєм не тільки в землю —
у власне тіло. І не перекотить вода нас,
не перемиє сумління…
Розчини вапно і збережи рухливість:
бо кам’яніє кістя, риплять суглоби, зростаються,
ніби злютовані, зуби…
Та ж за ними — язик і горло, залите ртуттю,—
хто ж її виспіва?
З кожної квітки витрушую овоч,
з кожного овоча — радість коротку,
а листям вистеляю дорогу в «добридень»,
і вирікаю камінь з холодної ночі,
і зазираю далі за себе…
А там, там… далеке поле… і заячий холодок…
А під ним сидить чеберяйчик…
Божку, чого ж ти такий дрібнющий,
так ніби хочеш запастись
в землю?
А він сидить, китичка на голові похитується,
ніби притакує
думку…
І тобі чується: «Та ми ж — уява,
витвір слова… то й
кістя не твердне; не заціплює зуби,
не солоніє сльоза…
так-так, так-так…»
Лише одне, нема кому відказати на
«добридень» — «добридень»…
— Здрастуй…—
А у відповідь простором якесь спотворене слово…
***
