З циклу «Натура»
1. Голос лісу
Затамувавши подих, увійшов,
стіну розсунув, тишу розпечатав —
і лопнуло повітря, наче шовк,
нараз відкривши темряву горбату.
Сочився дим крізь тріщину в стіні,
тріщала ріщ, мов назирцем хтось крався,
і, складений множинно в однині,
ліс завмирав і озиравсь у страсі…
— Чом дух урвавсь, чому холоне кров,
тремтиш чому, мов чуєшся злочинцем,
лунає вирок, чути ката крок,
життя твоє висить на волосинці.
До простору, о простору коли б! —
розсунуть стрій і сутінь розпанахать,
щоб тільки не занурюватись в глиб
себе самого, де згориш від страху.
2. Голос будяка
Дух зведеш, і розступиться ліс
на всю гень осягання,
біла лінія поле навпіл перетне,
і за обрій спаде перша хвиля смеркання,
щоб відкрити на мить дальнє небо ясне.
Подих простір хита, де стовпець ледве мгліє:
хтось іде, чи спинивсь, чи на тебе чека?
І сплітається погляд з повітряних ліній,
щоб наблизить до губ вкляклу тінь… хижака…
Хтось іде навпрошки, площину оживляє
чорний колір присутності, вхряслий стовпець;
відстань п’ється, як спирт,
розповзається пляма,
з усіх боків оточує дощ-сіянець.
І, забувши про ліс, приворожений тінню,
йдеш назустріч землі, щоб полегшу знайти.
Глянеш — просто будяк, подивуєш терпінню
вперто зиму стоять і не знать самоти.
***
