я йшов уздовж кладовища поночі
Я йшов уздовж кладОвища поночі,
Яким же довгим був цей випадковий шлях,
Невимушено відвертались очі,
Але в горлянку учепився страх.
Скажу вам чесно, що тоді не думав,
І монолог про вічне не завів,
Хіба хотів помчатись наче пума,
Та ноги, немічний, так тяжко плів.
Не варто тільки впевнено казати,
Що це містичний чи вселюдський жах,
Я постараюся ту тугу передати,
Чому тремтів немов у жаских снах.
По праву руку спали вже будинки,
По ліву руку теж, та не такі,
Бо не ведуться там ті поєдинки,
Які ми звикли - днями «дні і дні».
І ось від чого моторошно стало,
Вони ж такі як ми були, клянусь!
І нас дістане те, що їх спіткало!
А я між двох світів собі плетусь…
Діставшись дому довго в ніч дивився,
І на будинок, що стояв німий,
Тужив за тими, хто ліворуч опинився,
Але й радів, що сам іще живий.
