Юра Орловський
Петро - святий, людина, друг Христа.
Хоч вірив і любив – та відцурався.
Історія повчальна й непроста,
Він жив і помилявся – та не здався.
У морі плавав, закидавши сіті,
Не дай нажертися своєму егоїзму,
Хай з голоду помре, зловісник, ну а ти
Врятуй святе від муки нігілізму,
Візьмись за власну шкуру й трусони.
Не дай низам загарбати висоти,
***
Ураганом по нам просвистало кохання,
Гаряче з холодним зійшлось - розійшлось.
І винагорода бува покаранням,
І те ж покарання буває на щось.
Дім – це для повернення і покидання,
Взаємопорятунку в настрої скрутнім,
Всерозуміючого вчасного мовчання
І сміху щирого й лункого наче грім.
Це дім.
Потяг завіз нас кудись не туди,
Такі автономні і горді.
Запропонуєш ковтнути води?
Ні, дякую, боляче в горлі.
Дерева великі й малі за вікном
Суцільний голод і суцільну ситість
Поєднані в зерно одне бажаю.
Блаженний спокій і свята відкритість.
Я часто думаю про те, чого не маю.
Хвилинний сум і не хвилинну радість
густіли містом пальта
і світ навкруг сірів
та раптом по асфальту
дощець задріботів
розкрились парасолі
мов шапки у грибів
Біль чужий – близькодалекий,
Рівновіддалений від нас.
Чому між душами парсеки
Пустопорожніх дій і фраз?
Якби ж то школу збудувати
п'ятий поверх вартовою вежею
вікна настіж щілини у вічність
холодними пальцями рук відстежую
струн і самотності звиклу незвичність
між кришкою piano і флажолетом
Такі вечори нізащО не відлинуть.
Сконає і тіло і навіть думки.
Людина народжена,врешті, загинуть,
Та ці вечори не бояться пітьми.
У них ні «а вчора», у них ні «а завтра»,
Я йшов уздовж кладОвища поночі,
Яким же довгим був цей випадковий шлях,
Невимушено відвертались очі,
Але в горлянку учепився страх.
Скажу вам чесно, що тоді не думав,
Дивно вдалось розтектися теплу
Фібрами тіла і духу. Сама ж ти
До цього возвЕла зболілу стіну.
Але фіолетом і білим ромашки.
НІде душі більше сховку шукати,
