Вирій
Замкнувши простір в чистому обличчі,
ти піднесешся на вершок величчя:
попереду на ширину зітхання
триває густокриле кружеляння.
То — лебеді? Чи, може, падолист?
Предтечі холоду — ворони — піднялись
на висоту, на ту, де звук холоне,
хоча пісні вивержуються з лона.
Блакить осипалась, запорошився слух,
струмує промінь поміж хмар, мов пструг,
і вище на щабель зросло стремління
засіять житом далечінь осінню.
Промовив слово — випурхнув із рота
не звук, о ні, — осіння позолота.
Листок кленовий віддзеркалив мить,
як за відлунком і любов летить.
***
