Вихід (“Твій подих пронозить мене”)
Твій подих пронозить мене, наче воду у склянці, —
хитається розум, вдихаються сльози в нестямці.
Яка коловерть — колування зелини дрібної, —
невипита смерть нахолола в напої.
Життя недожите — пиття недопите з тобою!
Журбою розведена радість, як сажа водою.
— Не треба мені, ну не треба нічого! —
Впираються в землю хрести одноногі —
над ними лежать рушники зозулясті,
під нами лежать черепи щелепасті,
за ними і зими, і злами, і злети, і зриви,
під ними провали, обриви…
Сльозами рясними окроплено стьожку дороги…
Без тебе не треба, їй-богу, нічого, нічого…
Безглузде життя не з тобою, як камінь на ноги…
Сміється пожухлий листок і затулює рота,
аби не проллялась у слові блукаюча в жилах скорбота.
— Не хочу печалі, — кричально розпечені очі
шукали води, щоб зору вернуть непороччя.
Та з подихом холод ввіходить,
вистуджує плоть діркувату,
і що не прожита хвилина, то втрата, то втрата, то втрата…
Спиваю з листків не росу, а краплини смолисті.
І вийстя із часу, як нурт джерелистий…
Пречиста десниця відсовує легко завісу —
і ти сам із себе виходиш, як в поле із лісу…
***
