“Відкривши тихенько повітряні двері”
Відкривши тихенько повітряні двері
і звузивши очі, я в світло вступив:
літали ромашки легкі, білопері,
сталився на вітрові сонячний спис.
Вступало у згоду з блакитним — зелене;
сприймаючи світло, мій зір віддавав
і смуток високий, і радість священну
так, ніби із мене ще хтось виглядав…
Він світла боявся завжди, а сьогодні,
примруживши очі, так пильно дививсь
в зелену кипінь, у блакитну безодню
і стежив, як сонячний гостриться спис…
Не вперше ж він бачить цю днину липневу,
бо тихо чаїться в мені він завжди…
Чи, може, привабило щось в цьому дневі?
Летючі ромашки? Чи сум молодий?
Чи, може, за межами зримого бачив
він те, що приносить лиш сутінь нічна:
сумує дорога, і дерево плаче,
і ти несеш свічку, сумна-пресумна…
Та світла немає, бо свічечка з криги —
сльозами рясними викрапує з рук:
хтось викреслив світло з життєвої книги,
зостався сирітний блукаючий звук…
Той другий в мені весь напружився слухом,
був вискочить ладен, та світла боявсь…
За сонцем ранковим і я собі рухавсь,
долаючи простір, минаючи час.
І спис, що сталився, летів на півкроку
попереду мене й моєї журби…
Літали ромашки у полі широкім,
далекі від смутку нічної доби.
***
