Вересневий вальс
Усупереч усьому був вересень тривалим:
куницями снував і яблука котив…
Хоч на кілку кашкет вже теліпавсь зів’яло
і, репнувши, кавун сміявся золотим.
Мене ти вже не ждеш… Я й сам не жду нікого…
То промайнеш в юрмі, то виринеш зі сну,
на обрії зійшлись в одну — прямі дороги,
а я собі обрав криву і затісну…
Торкаюся тебе то поглядом, то слухом,
та куряви крило сухі стручки мете…
І жовтий вихор мчить мені навстіч щодуху,
лиш порох осіда на листя золоте…
Кого він доганя? Із-під коліс яких він?
І піднятий він ким, розтертий був коли?
Я руки розгорнув — спіймав в обійми вихор:
у вальсі закружляв, що голову хмелив…
—Тра-рай-ра-ра, — мій вересню святковий!
Танцюю — на зубах пісок скрипить, скрипить…
Кружля мене, ще й як! — цей вихор безголовий,
у поли загорнув — не хоче відпустить,
кашкет мій на кілку, сорочка повна вітру,
куниці витікають струмками з рукавів…
Розпорошилась ти. Лиш спогад цьоголітній
уяву кружеляв і в танець вихор вів.
Давно її нема, але ж і ти примарний…
Сорочка кружеля, хитається кашкет…
Далеко торохтить порожній віз базарний,
він котиться назад, а вихор мчить вперед.
***
