“В звоях снігу і я прочитав письмена”
В звоях снігу і я прочитав письмена:
«Унеправджено світ, і скасовано час!».
Спала нагло з очей повстяна полена,
і окресливсь повітря блакитний каркас.
Ламле ворон гілляччя сухе на гніздо,
набрякає кора, стовбуриння гуде,
дотліває в долоні іржавий гвіздок,
утрухаючий хрест вже ось-ось упаде.
Але тешуться шули і в’яжеться зруб,
гостро півень кричить на стонадцять сторін,
вилітають слова, проломившись із губ,
і підводиться тінь проти сонця з колін…
Стала меншою міра метрична й вага:
можна кухлем з криниці води зачерпнуть,
і на горло лози наступає нога,
а із неї струмки виноградні течуть,
стало легшим засохле стебло кропиви,
і торішнім наречені листя й думки,
ніби вивіявсь час, як той сон з голови,
і проміння розкрило таємні кутки.
Стільки світла довкола — аж чорно в очах,
і згортається сніг, мов зотлілий папір,
і скріпляє чорнозем підошви печать,
і жадливо вбирає очищений зір:
висоту — широчінь, світлу радість — печаль,
неминучість єства, проминальність земну;
і слова, що ти в звоях снігів прочитав,
за водою течуть з глибини в глибину.
***
