“Твоє персидське око, мов графіт”
Твоє персидське око, мов графіт,
розлінувало вицвілий вже світ.
Від краплі меду враз задухмяніло,
наче стільник, моє вощане тіло.
Лик проступив нерукотворний… Спаса
на полотні повітря, на стіні,
немов бджола, на дні густого часу
заворушився спогад у мені.
І спільним подихом задихали легені,
а погляд твій занурювавсь у мене
колючим світлом, звуком дротяним,
пришпилюючи щільно до стіни,
з якої інший погляд струмував
і всю безглуздість долі виявляв.
Весняна квітко! Крапелька нектару
по тілу розтеклася струмом жару,
а лінії з-під ока дротяні
нерукотворним болем вглибині
розбіглися, мов вивели пунктиром
надідеальний образ в товщах жиру.
Безвічне ти вишукуєш і стале…
І раптом відвернулась, бо впізнала
в мені того, хто викрадав не раз
тебе в минулому. І твій майбутній час
в теперішній вже перейшов. А нині
ти прозріваєш обриси глибинні,
немовби перевтілилась востаннє
ти сама в себе й бачиш тільки давнє.
І чуєш наї, голоси хафізів,
і ведеш оком гостро, мов склорізом,
по площині повітря, по мені —
бринить солодка мука вглибині…
***
