Три. Три. Три. 4#146
Триста тридцять три непрочитаних повідомлення -
вже немає надії, що я відкрию їх та зрозумію.
Витрачено стільки часу на усвідомлення:
менше маю - і більше ніколи не мрію.
Мені щиро хотілося би їх просто видалити,
замість цього, я повільно видаляю себе
По шматочках, тих, що починали боліти:
«не важливо чи була біль тобою, чи без тебе».
Хоч і бракує, наївних слів,
які замість того, щоб спустити в злив,
я колекціоную, як шрами на собі,
для чого?
Мені сниться, океан і сильний вітер,
який своєю сіллю, на сухо, сльози витер,
і ніби ж було так багато,
і ніби ж так мало…
Одного ранку я прокинусь зовсім іншою людиною, так само в кімнаті самотній і неохайній.
Можливо нарешті висплюсь, буду мати бажання рухатись і навіть заправлю ліжко.
В цей ранок, я віднайду для себе щось хороше, в паперовому стаканчику кави, без цукру, звичайній.
І мене, що мене самого здивує, потягне зранку на вулицю, наприклад на пробіжку…
«Закривавлена сцена»
- Лікарю, ми щось зробили не так, пацієнт в комі…
- Сестра… я випадково для себе загрався в бога…
- Може… залишимо його, він виглядає щасливим…
- Вимикайте! І подайте мені полову тряпку…
Одного ранку, я прокинувся, будучі самим собою - втомленим, смутним і звичайно-убогим.
В цей ранок, я не віднайшов для себе нічого нового, і не відчуваючи нічого, я вирішив поставити крапку!
Вже нічого не бракує. Доцільна пустота.
Немає щастя, і до себе немає співчуття.
Я ж казав вже: «Не переймайся, я звик…»,
а потім, взяв, і зник…
Мені марилась стабільність моя, і ремісія,
погляд в майбутнє щасливе, як місія.
Але, все ж, цього опинилось мало -
і більше не тримало…
Нуль. Відсутні непрочитані повідомлення.
Банально немає їх кому відправляти.
- Ось вам заповіт, для ознайомлення,
але вам не обов’язково його приймати.
«Живіть, будьте щасливими, кохайте -
мені більше немає, що вам віддати,
а як було, щось для мене - іншим роздайте.
Я не заслуговую, щоб мене пам’ятати».
