“Траву на довголіття зав’язав”
Траву на довголіття зав’язав
в міцні колінця,
пофарбував квітник духмянин жовтокрівцем,
ще й викружав горнець я на гончарнім крузі,
і промінець пустив по золотому прузі;
веселий промінець по вінцях мерехтить,
пий сонячні меди, щоб спрагу утолить.
А хто це пов’язав за ніч вузлами верби,
по стежці віск розлив від ганку до лужка,
де молочай цвіте, на жовту тихість щедрий:
хто карбував сонця по всіх-усіх квітках?
Дзвенить в корі лунка післязимова зморшка,
і світиться крило у пташки від літань,
у пальці заплелась повітря синя стьожка…
— Навіщо це тобі?
— Мій друже, не питай…
Ось зараз полечу, за хмаркою полину,
і натрушу дощів, щоб змить зимовий слід,
і, наче в бурштині, у дощових краплинах
увічню молодий і сонцеповний світ.
***
