“Тебе ліпили протяги в степу”
Тебе ліпили протяги в степу,
дух облягала трав’яна сорочка,
видющою відчувши плоть сліпу,
ти розірвала кокон сповиточка…
Мороз торкнувся лезами зіниць
і під лекало темряву обрізав,
щоб, лежачи в заметі горілиць,
відчула форму, скроєну з заліза, —
і тісноту, і самоту в собі,
і глибину, аби життя прийняти…
і серцевинний породільний біль,
коли пектиме інший світ — відтятий…
Розріз, розрив, розщеплення… злиття,
гнучкий метал і нещадиме лезо —
заздалегідь сформоване життя,
та дух його виповнює старезний…
Це він вчепився пальцями в поділ
і босо по долівці чеберяє,
і дивиться захоплено на стіл,
як мати паляницю розтинає…
***
