“Світ розчинивсь — пропасниця б’є тіло”
С. Семеновій
Світ розчинивсь — пропасниця б’є тіло,
так наче цвях висмикують з п’яти,
і розповите поле почорніле
повільнить крок: не квапсь — куди іти?
Та як же світ без мене заплощинний?
Без мене люди, дерева сумні?
І далечінь журливо-журавлина
велить, іти не дляючись мені…
Сирітство світу чую, чую тління…
Кладу за пазуху посічені листки…
Збирання зору є моїм ходінням,
триванням, затисканням в кулаки
всього, що розпадається та гине,
втрачаючи окремішність облич…
О пагубо! Не ти першопричина!
Не закрадайся в голос і не клич!
І вивітрись з очей, і вийди з тіла,
з листка, з сучка, з пониклої трави,
і не світися в балці снігом білим,
не прикидайся, що струмок живий…
Та кольором фарбуються рожевим
і поле, і березовий гайок,
і простягають пагілля дерева,
щоб повернув воскреслий їм листок.
І всі скарби у тілі, мов заскалки,
і смиче їх обценьками земля,
та мушу йти, бо простору так жалко,
ще й смуток покликає іздаля…
***
