Слово Григорія Сковороди
Я замовкаю, милосердний творче,
в союзі спокою став всевловимим слух,
і оглядаю поглядом дозорчим,
як гонить долю швидкобіжний дух.
А з вежі тіла видно лиш минуле,
та небосхил, та ще підступний степ,
і намистяний голос осавула,
що на кургані круками затерп.
І проступає чорний слід стожарні
там, де траву постригли вітряки,
і привиди, мов юрмища базарні,
ідуть по обрію понуро у віки…
Війне полова, запорошить очі,
і звук протне раптову сліпоту,
і я почую, милосердний творче,
усю забуту світом лункоту.
Хриплячих коней і риплячі кола,
повйокування, нокування, свист
і голос міді та заліза голос,
і вигуки, що вгору піднялись.
Сиричний ляскіт, брязкіт, валування
жіночих голосів, пісень — клубок…
Ось-ось слух лопне, лиш додай останній
до всього ще й сопілки голосок…
Та знову тиша… курява ядуча
і дух заб’є, зведе на манівці,
аби відчув умовність всіх ополчень
і ненадійність патика в руці.
Аби пізнав всю немічність на дотик,
і пучками щербатості збагнув,
і, втративши усі земні висоти,
прославив лиш життєву довжину.
***
