“Розшарпані, давильні, повстяні”
Розшарпані, давильні, повстяні,
на схід вони зсувались день при дні,
чіпляючи за крівлі свої кошла,
і відбивались образи сумні
в калюжках, що лягали під підошви…
— Куди ж ми, брате?
— А шукати долі… —
Ішли, ішли, і вікна захололі
дивились невидющо нам услід,
і води оберталися на лід,
і стугоніли верби дуплочолі.
— А де вона? — насміливсь запитать.
— Коли б я знав, не тре’ було й шукать…
— Чи довго ще? — перепитав по тому,
відчувши і мізинцем навіть втому.
У відповідь ні слова не сказав…
Від вітру я хилився, як лоза,
і розумів, що довга ця мандрівка…
Дві іскорки заблискали в сльозах:
— Глянь, брате, в мене дощик на повіках…—
Брат пильно глянув, прискаливши вічка,
себе набачив раптом в чоловічках
і вигукнув здивовано: — Я — там!…
— Де, де? — я злякано його перепитав.
— В очах твоїх, якраз посередині…
стривай, стривай… я… наче на крижині
чи то пливу, а чи лечу… зникаю…—
Розплющуюсь — а брата вже немає…
Гукаю, кличу… В чоловічках віч,
як в отворах порожніх, зяє ніч…
Повіє вітер — сльози набіжать,
а в них дрібненький, як мачина, брат…
І завмираю, і дивлюсь кругліше:
— А може, ж він, а може, ж він побільша…
***
