Проміння
Тепер у мене немає улюбленого поета,
Я намагаюсь виплекати його із засушених речей
Притрушених пилюкою на горищі, як античні філософи,
Що народжували з неї мишей.
Юність викохує величну строкату квітку,
Обриваючи пелюстки з жовтих і білих голів,
Витягуючи із пустого забрала –
Червоні
І тоді піднімає його в страшну круговерть,
І допоки в повітрі п’янка та напевна смерть
Вона усміхається
Під трояндами Геліогабала.
Ніхто не мовчить, як немає чого сказати.
Це в театрі буває навмисна павза опісля вдалих реприз,
Коли якийсь, доволі хороший автор виливає у дзвін мізансцени
І нею дзвенить
Розливаючись до кінця спектаклю.
Та голос поета німує в моїх очах.
Речі припадають пилюкою і грузнуть у часовинні,
Немов перевертаєш спаяні колби з піском
Чи підкидуєш зерна рядків до вітру
Цілуєш друковані літери з’єднані у любов
Перебираєш вустами, наче вдихаєш повітря
І шумують макові голови, закликаючи сон.
Частину землі виїдають тіні, і штучне світло.
О, так
На цьому горищі, поета ніколи і не було.
Він приходить із сонцем і зникає в його промінні.
10.09.2023
