Полинова сутінь
Дише степ і теплом, і росою краплисто,
і тоненький вітрець у обличчя свіжить —
і темнішає сад, і злипається листя,
і остання бджола в сонний вулень летить.
І останні ймена повертаються в губи,
і тебе я гукав, та відлунку не мав.
Чи загускло повітря, скажи мені, люба,
чи мій поклик летючий десь хтось переймав?
Ось і зібгана пташка сполохано пада,
наче грудка землі, в безшелесну траву;
мої пучки, як гроно важке винограду,
налилися, щоб пестить хмільну жаливу.
Вже і губи мої узялись пухирцями,
мов жарину тримав і спалив язика…
Світить порохом шлях, і жахтить полинами
набігаюча хвиля із степу гірка.
***
