Нічний гість
З губ знявши усміх, мов каблучку,
він без потайності сказав,
що вчора селезнем літав,
та хтось в крило йому улучив —
бо раптом рану показав…
Та ще додав, що він — криниця,
та хтось прийшов води напиться
і джерело замурував…
— Нутро замкнуло крові краплю…—
При сухорукому багатті
криниця пригадалась раптом,
з якої води ми пили,
та каменюку хтось звалив,
розреготавшися квадратно…
— Хіба є докір без сумління? —
Узять хоча б цю ніч осінню…
Ви грієтесь — вогонь з хрестів —
в теплі шукаючи спасіння…
Нема… не буде й поготів…
Все потайне — відразу ж явне.
Життя, як сіно водоплавне,
допоки повінь, то й пливе…
Забуте стало знов недавнім,
воскресло все, що неживе…
Забитий птах, образи люті,
чиїсь волання непочуті,
а страх, що попелом з грудей,
а гнів на голови людей,
а чужоложництво, а зради…
Відбилось все в огню свічаді,
всі від криниці до небес…
Жарина вказівна, як перст,
горить прицільно… Гість дрімає…
І тайна дрож усіх проймає…
Відкривши браму в ніч безкраю…
Забравши хто які пожитки,
один за одним ланцюжком
ми в ніч ішли і жару злитки
в кишенях несли потайком…
***
