“На снігу торішнє листя”
На снігу торішнє листя,
насінина на снігу,
сніг присів, немов прокиснув,
стежку втоптану прогнув.
Пойнялась водою крига —
жовта тріщина навкіс,
почалась така відлига,
що не стримать власних сліз.
Розпочався розпад, тління,
руйнування білих веж,
перебарвлення, зчорніння,
визначення нових меж.
Почалося лицювання,
викриття таємних змов,
бо двозначний сніг в мовчанні
щось приховував ізнов.
Та під ним не тільки листя —
трави, сім’я, черепки,
бо ж під ним джерела чисті
заплітались у струмки.
Гасне сніг, повільно, певно,
дояснівши аж до дна,
і, мов череп, спогад древній
із-під снігу вирина:
коні, віхола, дзвіночки,
шлях зрадливий, струнний слід,
перснів срібних два разочки,
розторочуваний світ.
Розповзається протерте
полотняне сповиття,
пробивається уперто
крізь сніги лунке життя.
Наче кістка, крига жовкне,
ширша тріщина швидка,
розмикаються волокна,
пам’ять кільця розмика:
у крутих її глибинах
при самісінькому дні
палить крила хуртовина
на повільному вогні.
***
