На перевозі
Води окравок металевий
вночі, мов бляхи шмат, дзвенів…
Тремтіння зірок вересневих
передавалось і мені…
І мерзнув я — голчаний холод
вганявсь під нігті, кров студив,
мов літа й не було ніколи,
а холод панував завжди…
Час уповільнювавсь у жилах,
і випрямлялися думки.
Уже дванадцяту пробило —
заворушилися гвіздки…
Я перевозу ждав безглуздо
Чи переходу з ночі… в ніч…
З свого н і щ о в якесь н і к у д и,
щоб тільки вирватися пріч…
Але ж гвіздки — в ступнях, в долонях…
Дзвенів бляшаний шмат води
і рвався голос: — Гей, Хароне!
Подай свій перевіз сюди!
Ой, порятуй пропащу душу,
у теплий вирій відпусти!
Бо я свого хреста не зрушу…—
Вздовж течії — хрести, хрести…
І в кожного — глибокий корінь,
а на раменах — рушники.
Я перекинув очі д’горі:
тремтять настуджені зірки…
І я гукнув: — Агов, Хароне!
Тут — царство тіней, там — живих.
Час загускає, кров холоне…
В н і к у д и ти везеш не тих.
***
