Літописець Нестор
Вийшов — дорога гуляє сама по собі,
перепочивши при ярій вербі,
в землю пустивши мичку коріння,
щоб запастися довгим терпінням.
Глянув: дорога струмує піском,
не перейняти її батіжком —
з яру на гірку, з шпилю в ярок
віється весело пилу клубок.
Віжки прядив’яні туго бринять,
грузне у порох дороги печать:
рівну дорогу копито горбатить,
котиться лихо на коліщатах…
Рушив — курилося рівне байдужжя,
перетиналося степу окружжя;
поглядом, слухом було не вгадать,
де знакувала землю печать;
хто зупинився, а хто повернувся —
все заплелося у вічному русі.
Пам’ять припала пилом доріг…
Земле-землице, зраджуєш всіх,
долі химерні рівняєш дощами,
швидко течеш забутям попід нами.
Став, але простір від мене тікав;
пил зачерпнув — він запіксь в кулаках;
кинув розпачливо груддя від себе,
очі піднявши сподівано в небо:
там ні позначок, ніяких рубців…
Чую — холоне сльоза на щоці.
***
