Хвалю ілюзію
Учора тут палахкотіла осінь,
немов Ван Ґоґ пройшов міським бульваром,
покидавши з небесної палітри
доспілу щедрість.
Я жила тоді
свідомістю, що спалах цей — останній.
Чому ж тепер, здивована украй
незвичною суворістю дерев,
що мов зійшли із образу Сезана,
я думаю про цю закономірність,
мов про болюче непорозуміння?
Учора молодість моя — вино
у келеху, наповненім по вінця,
переливалась шумуванням щастя.
— Я знала вже й тоді: фата-морґани
найбільша навіть жертва не увічнить.
Прийшло сподіване. Чому ж забракло раптом
відваги, філософського спокою,
щоб глянути у вічі першій смерті?
Складний, незрозумілий мікрокосм:
шукаю правди — а бажаю міту,
у розум вірю — а рішаю серцем,
хвалю ілюзію, що помагає жити…
Вся мудрість життєва — маленький досвід:
реальне тільки те, що пережите.
1964
