Грамота
За мене й окрім мене,
в мені та поза мною
хтось рішення приймав, відверто нотував
то тінню по стіні, то по мені стіною,
то розчином вапна, то фарбою густою, —
новіла на губах обручка золота…
Досвідчений мій зір ошуканий був знову
зеленкою листків, яскравістю вапна:
на пам’ять вивчив я усю світлобудову,
та фарба відкривалась у ньому ще одна:
облудність їй ім’я, що переходить в смуток;
щоденно бачить мур, на ньому ж надпис «ху».
Тортурами ставав цей смисловий здобуток,
мов хтось у очі голку затоплював суху.
Та світло весняне пом’якшувало муку,
і зміни обіцяло щасливі для очей;
і здряпини на мурі втрачали всі сполуки,
і тінь твоя слухняно тримала мур плечем…
Каріатиди дня свої бетонні груди
в повітря втисли так, що важко продихнуть;
і згадувать тобі стає все важче: люди,
мов літери на мурі, по хіднику пливуть…
Немов сама за себе ховалась таємниця,
цей надпис і цей мур, будинок цей старий,
і вкатаний в асфальт папір, як мертва птиця,
безглуздість поривань високих відтворив…
Крамничка тут була… щодня по десять грамів
сіль розсипну у ній ти купував щодня,
закоханий в білявку грудасту до нестями…
зостався лише колір, а риси розповзлись…
Ні бруку, ні стовпів, ні солі, ні крамнички…
Зостався тільки мур, де вивів грамотій
три літери тверді… Та ще зосталась звичка,
читаючи, шукать підтексти не прості…
Не визначався зміст каліграфічним муром,
де хтось комусь для чогось дорівнював любов,
де з вилому вогонь точивсь, як з амбразури:
там плавивсь електрод, бо світ зшивався знов.
В тобі й поза тобою,
в минулому і нині…
І в фарбу зеленющу топивсь товстенний квач,
котрий тобі напише розмашисте на спині
одне коротке слово, щоб прочитав тлумач…
***
