Читаючи «Божественну комедію» Данте Аліґ’єрі
Тут мова лиш заводить нас в обман:
Бо наш словник ще дуже невеликий,
І розум завузький збагнуть цей стан.
Данте
1.
Сплелись слова — було словозмішання,
у плутанині вичахнув і зміст.
А перша літера в абетці — вже остання,
господарем непроханий став гість.
І день розсипавсь, даль розшарувалась,
і води на волокна розповзлись,
і вигуки, як тиглі для металу;
в них олово і бронза налились.
Заповнились пропалини повітря
то глиною, то димом, то піском,
і дерево, блукаючи сирітно,
ходило з тінню, наче з патичком.
Дверима став будинок до смеркання,
заплющивши очиці-сліпаки,
а в ньому дохиляли по останній
краплині оцту з чарок пияки.
А в центрі пекла за столом господар,
сидів владично з келихом в руці,
у нього з губ зривались всім на подив
не звуки, не слова, а пухирці.
Цідилася крізь вікна синя сутінь,
фарбуючи обличчя мовчазні,
зливались знеосіблені присутні,
існуючи множинно в однині.
І раптом протяг двері розпанахав,
і крізь розбиту шибку у вікні
тіла присутніх, начебто комахи,
закружеляли, зникли вдалині.
І слідкома летіли, мов лушпини,
слова полузані і звуки-дрібняки,
і западались в чорну горловину,
де все мішалось: землі та віки…
2.
Вивітрюється зір: піщинка по піщинці,
в заглибинах очниць зав’язується ніч,
і спорскує луна по чорній волосинці
краплинами смоли у глибину сторіч:
— Еге-ге-гей! — ніхто не озоветься
тремтячим голоском чи сміхом молодим,
з роззявини землі проклюнеться джерельце,
і звуків пухирці піднімуться з води.
Безодголоса твердь, байдужа до волання, —
її не пройме крик, ані новітня вість,
і тільки пустота луною на мовчання
та шерхом сторінок на поклик відповість.
Пощо мені той рай? Тремтіння чую в пальцях…
Вогонь легень повітря перетопив на скло.
І видихавсь, мов спирт, весь голос у горлянці:
не викаже того, що десь, колись було.
…Любові гіркота і солодь полуниці,
відпочиванські дні і муки престрашні.
Метеликом душа, насаджена на шпицю, —
мов флюгер, — кружеля в шкляній височині.
Пухирчиками в склі застигло Данта слово,
і, наче в зільнику засушений листок,
у товщах скла відбивсь той образ загадковий,
та капає смола, і тоншає льодок.
***
