Біля груби так святково
вип’єш чай і будеш знов
переважувати слово,
що вимірює любов.
Треба руки нам зігріти,
не сполохавши вогонь,
й наректи словами літа,
ну, скажи ж мені, кого?
Може, рань цю випадкову
чи схвильованість руки,
що трима квітчасте слово
за шовкові торочки?
Може, пахощі суничні
важко схилені на стіл,
наректи якось незвично,
взявши звуки на приціл?
Це звичайне хитрування,
гра словами, і не більш,
у той час, коли кохання
вперто проситься у вірш.
***
