3 E pluribus unum
Скінчився гімн. В черзі до мікрофону
стоїть промовців терпеливий ряд,
і перший з них почав своє вітання.
Не знаю, хто він. Що сказав — не тямлю.
Напевно щось про берег цей гостинний,
про те, що нам тут раді, що нас жде
добробут, мир, і продуктивна праця,
яку тут цінять, як ніде у світі,
про те, що будувалась ця країна
руками іміґрантів і що ми —
такі, як всі — майбутні громадяни.
…Ми слухали не раз крилатих фраз,
що мир хвалили — і несли війну,
що — обіцявши рай — творили пекло:
нас не купити за монету слів.
Та й зайвий труд: хто слухає промову?
А скільки тих, хто слухав, розуміє?
Живі ці звуки всім нам ще чужі:
між нами і промовцем ще бар’єром
і недовір’я, і незнана мова.
— Та ось я чую: другий із черги
промовець підійшов до мікрофону.
Це — заповіли — з U.U.A.R.C.
…“Брати і сестри, любі земляки…”
— І понеслося українське слово,
мов теплий вітер із материка,
мов весняна відлига з континенту,
мов запорука, що зима пройшла,
що йде до літа, і що тут ми — вдома.
1975/1978
