2 В камері
1. По дорозі до Петропавловської фортеці
Цей янгол двокрилий
на палі фортеці
кружляє за вітром,
ніяк не зірветься,
а шпиль, що завершував царське стремління,
поглиблює янгольську муку й боління.
О місто, в намисті містків і бруківки,
золочене скрізь по хрестах та верхівках,
а сподом — чорнюще, як мисль скритовбивці,
глуха шкаралуща з іменням столиці!
Де п’яний поручний візницю шмагає:
за що, наповіщо — того сам не знає…
Ніхто не рятує волаючу душу,
вода вимива сухозлоття на сушу,
і шпиль облетілий, двогострий, мов піка,
вкорочує «падшому» янголу віку.
А небо порожнє над ним, наче деко,
високе для крику,
від думки далеке.
Його необхідно іще прихилити,
щоб, час обігнавши, у мрії ожити.
Щоб вільним крилом за незриме сягнуть,
де зріє відвага людська — на майбуть.
Де вольному воля і сонячний лет
крізь обшири часу
до дальніх планет.
2. В камері
Кружалечко води, що висохло на денці,
журбою не розводь — воно не розведеться.
Рука змалює круг, ще менші впише в ньому:
оце відвічний рух на кам’яній основі.
Пиши, малюй хутчій, обчислюй мрію рвійно —
уже ідуть дощі, вітри високовійні.
Всі страхи відлетять — стіна тобі лишиться,
з її сумних глибин ти виворожиш птицю.
Рука жандармська
враз затре кружки й квадрати,
в яких піднісся ти
поверх шпиля,
поверх хреста,
по… вище янголяти!
Ні, не дістати!
І гомінку юрбу внизу
на себе ти поділиш,
бо в тебе — небо, в тебе — не…
бо вже летюче тіло.
На власну волю, боротьбу помножив своє ймення,
щоб виправдать жорстокий вік
своїм короткоденням.
3. Ніч
Цей мур за ніч знов виріс непомітно,
допоки я обчислював крило:
ковзнула тінь жандармська перелітна
і остудила зрошене чоло.
І тільки й видно, що цеглиння вікон,
де тріщина, як ящірка тече:
мені тепер до ранку, до край віку
цей мур ламать загостреним плечем…
Жага подовжить ліжко і підлогу,
підніме стіл на височезні ноги
і надвоє високого мене
під небом, під зірками перегне.
І в дзеркалах, що звуться — чорні стіни,
де жар вапна холоне швидко так,
докресли мрію… На твоє боріння
світанок з’явить таємничий знак.
4. Сон
Достоту, як вві сні:
колодязя горлянка,
і мерехтить на дні
води розбита склянка.
І падають униз,
зітхаючи, краплини.
— І ти перехились,
лети, лети до згину!.. —
А спрага — не змогти —
до цямрин тебе клонить.
— Ну, відривайсь, лети!
Що, в жилах кров холоне?!
Отож-бо воно й є!
Всі страхи, болі наші.
Бо кожному своє
і пить з своєї чаші.
Ха, в кожного свій смак,
своя пекота й спека.
Ув’язнений дивак,
ти полетиш дале-еко-о!..
— Не грюкай у відро!
Ти випив свою воду.
Чекай, надійде строк,
і матимеш свободу…
Ха-ха-ха!
5. Біля вікна
Мури муровані —
вікно глибоке…
Пташко без імені,
в небо порошена,
чи ж запримітиш
погляд в’язничого?
Вітер затче в парусиння широке
крила твої і вольную воленьку.
Поглядом, мрією вище злітаю,
врівень стаю я з нащадками вільними:
буде, ой буде того раювання!..
Що ж то за дощ, що малюється в небі,
зводяться плечі, стрічаючи холод…
Чути, як в’язні ходять по колу.
Де ж та подібність одного із другим?
Де ж та причинність похибок наших?
Прагнуть замкнути в коло стремління —
стіни фортечі і м’язи жандармські.
Вилущу зернята з цегли холодної —
порох у пучках і більше нічого…
Пташко без імені, вкладена в крила,
в перах стільки вітру і неба!..
Мушу цей мур розібрати по каменю,
шлях замостить до товариша вірного.
Миттю спростується в слові «відплата»
все, що закралося в серце у сумнівах:
все буде просто,
як пташка у небі,
як вибух на Невському,
знищено буде
царське свавілля,
царською кров’ю
освятиться воля!
6. До стіни
Просотані мохом червоні цеглини
і риски поздовжні
чи ж то з-під руки?
І форма квадратна безсмертної глини
засвідчить стремління його — навіки…
Проходить звичаєм в’язничість безлика,
поволі стіна від дощів розмока,
і в щілини сіє насіння осика —
то ж форма її вглибину затіка.
Чи ж треба стать щільно, щоб спина до глини,
щоб стало майбутнє на повен мій зріст,
щоб всі стільники вже надпитої глини
комусь розказали короткий мій зміст?
О стіно, що свідчиш моє проминання,
яка ж ти непевна в своїй довжині!
Проходжу тебе — зостається питання:
чи ж лишиться знак хоч якийсь по мені?!
7. Перед судом
На суде он сообщил о сделанном им
изобретении воздухоплавательного снаряда,
судьбою которого он был очень заинтересован.
Новый энциклопедический словарь
Брокгауза и Ефрона
Так щиро дихав він на всіх
своїм гарячим словом,
що стукало, немов горіх,
в лобища мармурові.
І круглозвуко, наче дзвін,
завис у просторі лункому
снаряд, що відштовхнувсь від стін,
злетів у вись невипадкову…
Віддаленіла геть луна —
вона лише досяжна нині —
мов крапка болю голосна,
що затужавіла в сльозині,
вона взернилась у хмарині…
Їм аби слово про любов,
про каяття, помилку.
Як важко продихнуть, либонь,
горлянку сполудило.
І замість слова мимри йдуть
продовгувато-сумно —
хитає головами суд
на нього так осудно…
Набрав води — скупий ковток
загуснув від мовчання,
і підступився ще на крок
до скорого повстання.
8. З крейдою в руці
У безбач, у смуть каламутної долі
мій вигук, моя ягодино, котись!
В червоній долоні — вуглини схололі
сипких перепалених сліз…
Ну, що мені стіни, сплямовані біллю,
прибить свою тінь і хутчій відійти.
По них відлопочуть пташки споночілі,
розхилять ще ширше в’язничі кути.
Миколо, ставай одночасно повсюди,
та попелом суму себе не присип!
І слухай, як простір, народжений в грудях,
свідомість твою швидко нурить углиб.
Хіба в піднебесся, що все в ластовинні,
роздмухаєш всю пересушену кров
і будеш дзвеніть, як суха бадилина,
про людство знедолене, братську любов?
Хіба це все так? І з єдиним початком,
з єдиним відлунням, що котиться вдаль,
а крейда в руці, що лишилась на згадку
про мрію відвічну, якої так жаль.
9. Священик в камері М. Кибальчича
Малюнок думки в кілька рисок, —
чи то вервечки до колиски,
в якій гойдатись… німоті, —
і перетліла, як навмисне,
тоненька свічка в темноті…
Закапав віск од восковиці,
хитнулись тіні по кутках.
І випроставсь біля божниці
двокрилий в’язень, наче птах.
Щось тісно тут, де пахне смертю,
де гострий погляд, наче крик,
на стиснутих вустах упертість
ледь стримує жалький язик.
Щось страшно у норі цій куцій,
де гаснуть звуки і свічки,
бо стежать очі, як беруться
вогнем у в’язня кулаки.
10. На страту
Мої ручителі високі,
які лункі останні кроки
до ешафота від ганьби…
Сурмач, труби,
віщуй утіху —
моє обличчя повне сміху,
і кат, як брат,
під брови-стріхи
пускає погляд:
— Возлюби… —
Коли б ще хто дудів в сопілку,
і мою радість ніс, як бджілку,
і сипав квіти на бруківку,
і шепотів:
— Лицар, диви… —
Та я і так переразую
і свою душу молодую
віддам на руки, наче збрую,
ну, розпинателю, лови!..
Відчувши неласкавість дня,
з Неви — тягучий холод,
ти раптом голову підняв,
сягнув за видноколо…
Так високо — до гіркоти,
до німоти у зорі —
перо лелечине летить
і душу всю прозорить.
На широчінь грудей пустить
зітхання, як опуку,
і прокрізнить летюча мить
простерту в небо руку…
Душе моя, легка пір’їно,
немає в боротьбі загину:
є вічний бій і вічна путь.
Летить, летить легка пір’їна,
внизу ледь мріє Україна,
і щось тривожливо знайоме
в мотиві, дутім на дуду,
і грузнуть ноги, як в солому,
коли по хмарках в небо йдуть…
***
