1 Navigare necesse est
Плавба була, мов ще одна пригода.
Коли людині вісімнадцять літ,
прислів’я, що ось “плавання — конечне”,
здається, мов девіз на все життя,
і, хоч співали моряки у порті
німецьку пісню про загибель мрії, —
байдужим залишався Бремергафен.
U.S.S. Mercy вже не віз солдатів
підсилювати европейський фронт —
він повертався з транспортом додому,
останнім рейсом міряв океан,
віз незвичайне карґо в рідну гавань.
Гостинний жест недобиткам війни —
і відчинились брами у майбутнє…
Я теж на палубі у рідному гурті.
Уже війна — немов далекий спогад —
дитинство, що відпало, мов лушпиння,
і я — у розпалі сьогоднішнього дня —
уся — чекання. Вже ж була бо юність,
і Зальцбурґу краса — азиль кохання…
А далі, далі що? Яке майбутнє?
Попереду — непевність і неспокій,
і вже засвоєна маленька власна мудрість:
ловити в жмені радощі життя,
віддатися захопленню хвилини
і жити — вже, сьогодні, в кожну мить.
Уже давно на обрії — земля.
Та раптом із туману виростають,
мов привиди, завислі у повітрі,
небачені ніколи хмарочоси…
І ось — раптове збудження, удар,
мов поворот в реальне, мов свідомість,
що це ж — не тільки інший континент,
що океан для мене — Рубіконом,
що спалено мости і повороту
уже нема туди, де залишились
моє дитинство, юність і Европа.
1975/1978
