Олександр Жиго
Ходив по ринку голуб-листоноша,
Шукав, кому віддати пару слів,
Якась мармиза рахувала гроші
Від виторгу, палав червоним гнів.
Пливло прозоре плетиво мелодій
Про біль у серці, маму та село,
А скажіть мені, очі пусті,
Що в житті примостилися зручно,
Скільки коштують нині святі,
Ті, яких ви так любите гучно?
Вам сподобався запах смоли?
Вам смакують мелодії муки?
Сьогодні в душі
Блюз
І плескає дощ
В долоні,
Це примха така
У муз,
Шепоче світ чужими голосами,
Сни повтікали з денного полону,
І квітне ніч холодними вогнями
Бездушного блакитного неону.
Його вже забагато в цьому світі,
Здається що то блимають примари,
У глухої стіни,
Підім’явши перину,
Я дивлюся у сни,
Наче в Рай скрізь шпарину.
Може, янголи там,
Може, спогади давні,
Мій тихий світ
Без зайвих запитань,
Сполоханих надій,
Примарних шансів,
Мов музика із кроків
Та бажань,
Прозора ніч, а місяця не видко
(лише відбиток зоряний у склі),
І чути як за стінами сусідка
Вже вкотре крутить фільм про Амелі.
Їй хочеться, напевне, до Монмартру,
Схвильовано почути там «je t’aime»,
Мені уже не треба роздоріжжя,
Мій напрям – скрізь,
І не потрібний вибір,
Завершилась епоха
Босоніжжя,
Яку дарує всім
Квадратик почорнілого вікна,
Мандрує Марса вишенька червона.
У мене є горішки і луна,
Порожній двір і кіт на підвіконні.
Виблискують срібляники роси,
На дереві сидять ворони сонні.
Там, де реальність загубила суть,
Там, де думки й хвилини первозданні,
На спинах диск земний кити несуть
У нескінченнім, вічнім океані,
Де для тривоги завжди не сезон,
Не проявляє розпач втіхи гучно,
Коли мої замовкнуть дати
І небо схилиться святе,
Я буду й далі Вас кохати
(Хоча, навіщо Вам оте?..)
В книжках кричати письменами,
І долі гамувати гнів,
Дрімає хутір схований в століттях,
І спогади, і люди тут чужі,
Лише старе опудало в лахміттях
Лякає мовчки пустку на межі.
Прозорий день, а ніби все в тумані –
Поля, садок, лісочок за горбком,