Олександр Жиго
Я ніч розрізав лезом ліхтаря
(простий ліхтар, недорога робота),
Ховались в хмарах зоряні моря
І тінь кота тулилася до плота.
Поснулий дім терпець великий мав –
В під’їзді вили про печаль гуляки,
Пробач мені за прикру необачність,
Останній штрих
В сплюндрованій добі,
Я був повинен
Висловити вдячність,
А вийшло те що є,
Як світло мене забуде,
Я хмарний вдягну жупан,
І буду тоді усюди,
Без звичок, без слів, без ран.
На землю поставлю пляму
(то буде звичайна тінь),
Катає море хвилі на загривку,
А десь на ясно-синій глибині
Відлюдник-рак поволі оре нивку,
І грають риби в піжмурки смішні.
Пливе тюлень поважний до обіду,
І, не відчувши безміру віків,
Мій тихий світ
Без зайвих запитань,
Сполоханих надій,
Примарних шансів,
Мов музика із кроків
Та бажань,
Дивилось сонце у калюжу,
Ішли мовчазні покупці,
Я віддавав сьогодні… душу,
Торбинку стиснувши в руці.
Сусіди торгували крамом,
Якесь ганяло циганча,
Як тільки ніч почує волю
І зробить у майбутнє крок,
Розкриє небо парасолю
З жовтавим поглядом зірок,
Помастить сріблом плин річковий,
Гукне совою далину,
Із кожним кроком
Рухається далі
Та добра мить
Де світиться душа,
Де ще дитинство
Тисне на педалі
Зоряна насіялась дорога.
Тиша. Свіжість. Досить для душі.
Ходить серпик місяця-дворога
У вугільно-чорнім кунтуші.
Обрій тішить хмарними човнами
Що везуть із вирію красу,
В той день, коли відгуркотять слова,
І враження, пристебнуті до них,
Відкриється дорога польова,
Якою ходить ранком тихий сміх.
Без древніх і набридливих затій,
Та зморшок на обвітренім чолі,
Сьогодні про небо мовчать дерева,
Сьогодні будинки кричать про розлуку,
Не лляють свіжість фонтанні леви,
Не губи а вітер цілує руки.
І десь відлетіло гаряче літо,
І грається вічністю сивий лютий,
Не знаю, може Ви й щасливі
В своїй буденності, проте
Із Вами сняться сни цнотливі,
В яких мій сніг – і той цвіте.
І небо там таке глибоке,
Що будьте певні повсякчас: