Olha Lypneva
у Львові дощ
уже котрий день поспіль.
і серед мокрих площ
затих щоденний поспіх.
⠀
хтось протягнув
Я дивилась на тебе, ніби у дзеркало.
То була осінь, за вікном вже смеркало.
Ти крутив мої коси на пальці відверто,
А всередині щось мої струни смикало.
Я читала тіло твоє губами,
ти такий смішний коли сонний
коли ранок ще тільки стукає в двері
сонця промінь падає на підвіконник
грає зайчиками по стелі
коли ти піднімаєш вії
«Світло проб‘ється крізь темряву ночі» —
Вона посміхається мені й шепоче.
І я сподіваюсь, що слова ті пророчі.
Бо світла вже бракне щодня і щоночі.
«Душа в тебе чиста і добрії очі» —
ти пишеш букви,
фарбуєш будні.
складаєш брукви
дня нього.
смієшся на кутні,
Єдиною можливою варіацією моєї осені
Визнаю лише ту, що з твоєю присутністю.
Інших просто не треба, вони не запрошені,
Віддаю на вселюдський огляд цю резолюцію.
І нехай хто там що скаже, висуває свої аргументи,
Бісер розсипається по підлозі,
Утворює свої візерунки.
А ти опиратися більше не в змозі,
Ти вже давно в обіймах чаклунки.
На губах її сік журавлини,
А в очах малахітовий ліс.
Хочеш, я навчуся вічність з тобою мовчати?
А хочеш, буду кричати диким криком,
Так, що ніхто не зможе тобі докоряти,
Так, що не наважиться підійти ні на милю ніяке лихо?
Хочеш, я стану темрявою поряд з тобою?
Буйно квітнуть ружі.
Лягає вечір на місто.
Ми стали безмежно байдужі.
І щось міняти вже пізно.
Накину ж на плечі коцик.
Епіцентр вибуху
Прямо в цій кімнаті.
На одному видиху
Почали кохати.
Ми ж уже приречені:
Несміливі погляди,
Як мені тебе бракує.
"Зачиніть, будь ласка. Дує"
Поміж ребер вітер свище.
Хочу тебе поряд. Ближче.
Твої руки теплі, ніжні
Молю, не відгукайся ти йому,
Коли він знову гукне: "Маркооо".
Закінч, полиш цю дивну гру,
Ти пожалкуєш вже на завтра.
Він розіпне твоє вразливе серце,