Неоніла Гуменюк
На високій кручі, що біля ставочка
Виріс дуб могутній, йому років зо сто.
В верховітті вітер знай собі гуляє,
Співає і свище, віти нахиляє.
Та сили такої у вітру немає,
Щоби із дубочком взяти позмагатись.
На світанку дощик прошумів
І калюжі на землі залишив.
Теплих ще осінніх оцих днів
Я обманну відчуваю тишу.
Бо до вечора ще може бути все:
Вітер з морозцем, сніжок біленький,
А у садочку
Квіти рядочком
Ще не готові
Стрічать Покрову.
Сонця ще хочуть
Їх пелюсточки,
Зорями всіяне небо, мов квітами,
А місяченько, як той садівник
Пестить, леліє, слова мовить ніжні
Тихо-тихенько кожній із них.
Зіроньки слухають, мов зачаровані,
Не втомлюються вічно в танці кружлять,
За руку осінь вересень привів
Золотокосу в сукні бурштиновій
І чути журавлів прощальний спів,
Ним зізнаються у своїй любові
Приморозив щічки калині червоній
Сонячний зимовий день такий чудовий.
Ягідки солодкі калинові стали
І птахи охоче ними ласували.
Лягають сніжинки тихо на стежину,
Яка веде лісом до тії калини,
А угорі там вдалині
Горять Стожари. як вогні
Яскраві, світлі й осяйні
Стежку освітлюють мені
І на подвір"ї, і в саду
Як на побачення іду.
А вітер сорочку розхристав
На старій розлогій вербі,
Розвіяв руде її листя
І плавать пустив по воді.
Кружляють сніжинки в повітрі,
Лягають собі на траву.
