Наталія Кашуба
Мій потяг завтра від'їжджає,
А вітер смуток мій здуває.
Доле моя, не тікай, не тремти!
Правильний вибір мені підкажи.
Вибрати успіх чи любов?
Щастя тільки собі чи нам обидвом?
Хоч як би важко не було йти,
Я досягну своєї мети
Не тільки в мріях, а й у житті,
Бо це все, що потрібно мені.
Я дивлюсь на невтомну зграю.
Люди – не тварини, а дерева:
П’ють воду і мають коріння.
В когось вічна радість, в когось – сум осінній,
Та об’єднує всіх віра праотцева.
Лиш вона не дає пропасти.
Так у світі повелося,
В неї випало волосся,
Їй у білу шкіру вгризся страх.
Та не випали надії,
Заховалися під вії:
Звідти видно танець на кістках.
Ми сміялись тоді і були аж до болю щасливими.
Ми раділи, так ніби ніколи не буде війни і цих втрат.
Ми не знали чужинців, що прагнуть ставати могилами,
Бо насильство – це їхній єдиний великий талант.
Ми не знали, що нам доведеться боротися з душами,
Твої слова темні, неначе ліси уночі.
Я боюсь загубити у них власний розум і волю.
Як ненавидиш правду, то краще ту правду мовчи,
Лиш очей обманом не виколюй.
Ти вийшов, різко грюкнувши дверима.
Не кожне серце має пару, не кожне слово – риму.
Чому ти розділив мене на «біле» і на «чорне»,
Коли є й інші кольори: коричневий, червоний?
Навіщо ти сказав мені, що я твоя остання,
Коли тоді вже майже склав промову на прощання?
Якби мудрість хоч десь продавали,
То я б працювала в дві зміни,
Але й цього було б надто мало.
Адже мудрість безцінна.
фото автора Bessi з Pixabay
Якби вогонь давно погас, не було б зараз диму.
Ти знай, я й досі бережу любов ту невгасиму.
Я не погоджуюсь із тим, що час – дієві ліки.
Він нас нещадно розділив, та я твоя навіки.
Я заперечую і те, що відстань здатна вбити
Ці незбагненні почуття і змусить розлюбити.
Я знаю, що ти не порушив закону.
Тобою я марю щоночі. Безсонно.
Я волею марю і в мареннях то́ну.
Повір, не забуду побачень таємних
У мареннях цих, а не в стінах тюремних,
Я твоя паломниця, славнозвісна Мекко.
Я ввійшла до серця, там знайшла безпеку.
Довго я молилася, з вечора до ранку,
Щоби ти леліяв ревну мусульманку,
Щоб мене голубив, не шукав коханки,
Лиш мені присвячував вечори й світанки…
Вона клялася більше не любити.
Їй так веліло серденько розбите.
А він про почуття хіба що мріяв…
Як ось з’явилася вона – Марія.
П’єр ще не знав, що це його кохана,
А в неї вже загоювалась рана,
