Мирон Вільшук
Старі вокзали.
Крики поїздів.
Там голуби
злітаються на крихти.
І я в цій гущі.
Шепчуть щось літа.
посивілі міста, *
будівлі -- потрощені привиди.
На тротуарі зайчик
не ловить дитинний сміх.
У мені така, така - от
фантомна реальність,
листопад.
кругляк місяця.
на вікнах --
пальці зими.
душа листопадна
невтішена:
Зяблик. Вікно у ранок.
Небо – розкиданий простір.
І звук – кучеряве сопрано.
У дзьобику -- сонце.
Рулада у чашці трунку.
Розірвана днина криком сирен, *
небо не чує благань ні молитви.
А голос онука іздалеку десь
летить і гримить кілометрами:
-- Я – живий!
