Махновія Степ
Вітер дивний свідок тиші.
Він знає більше, ніж потрібно двом.
Вплітає він стихії в дивні вірші
і доторком він обертається на шторм!
Він вільний, йому заздрить птах шалений.
Він блискавці - суперник і не брат.
Не втратити надію над усе,
Проте спитати більш ніхто не сміє.
Над нами сяє сонце золоте,
Над нами небеса синіють.
Якби ти знав, як я тебе люблю
І очі ти мої тоді побачив!
Ти знав, що я тебе любила,
та це було давно, колись.
Минули довгі роки болю,
Не дочекалась дива.
А ти мені чомусь наснивсь.
Мовчи, не сердь мене ще більше,
Дозволь тебе я спантеличу
Своїм легким чуттєвим сміхом
Тобі себе я дам напиться.
Сон увірвався десь над ранок
доївши круасан,допивши каву...
Я поцілую на останок
твої зволожені уста
від зваби.
Вирвані сторінки-папери
З зошита зеленого були
У вогонь безжально полетіли
Не дописані на них були рядки
Без жалю і співчуття вони
До душі одної не зуміли
У тебе досі голі плечі
Від надто сухих речень.
У жмені щастя світ - мізерний
І він банально недоречний.
У сухожиллях краплі крові
Ще ніби - не доросла , але вже - й не дитина…
Дівчина з карими була очима.
На зріст не висока - мініатюрна.
З красивою посмішкою і навіть ходою.
Ти змушуєш моє серце битись пришвидшено,
Ти навчив мене літати не будучи пташкою
Твоя посмішка стала мені нагородою,
Ти обплів життя моє казкою…
Ти зачарував мене вродою,
Моє життя повз осінь пролітало, -
за щось чіплялось, падало, вставало…
Цей вітер навівав на мене відчай
чужих по навигадуваних свідчень.
Золотою ниткою я латала рани,
Голкою прозорою спогади виймала
Мигдалевим чаривом з супроводом тіней,
Мерехтінням шепоту і чаклунських віянь.
Золотою ниткою зашивала рани
Голкою прозорою видирала пам'ять .
Зірвав троянду лютий Вітер
До ніг їй - Осені поклав.
Літає він тепер щасливий ,
Бо істинне він відшукав .
А Осінь часом полохлива,
Міняє настрій і ходу,