Лана Краска
... а інколи
коли тиша ще сонного міста здавалась нестерпною
коли дзвони ранкових заграв розривали церковними маршами
він влаштовував хресну ходу , фанатично , до острова
її кожне тремтіння пригадував , іменоване оргазмами...
все рідше - слова у поеми
частіше - мовчання і сни
білесенький аркуш паперу
і думи
і спогади
всі
а тиші не бажалося
мовчання для самітників
розмова ж не для кожного
для впертих оповідачів...
старти ніколи не бувають легкими
там не до правил чи забобон
першими кроками ти лиш помічаєш стежину
котрою вже потім до перешкод
і саме в цей час , коли буде зупинка
найперша зупинка серед багатьох
я поринаю в вихор чистоти
шукаю таїну в забутому столітті
так , я не янгол - світоч доброти
але й не тіні зрадливе монисто
я не герой... людина... просто так...
крокую день-у-день у неймовірне
поза форматами і стандартами світу
поза законів , правил і принципів
різні
далекі
не схожі
на відстані
я воля вітру
простір для польоту
я син небес
Дажбога рідний син
я вічність мрії
де згаса погорда
я йду за небокрай
де мешкає душа
що прагне до розмови
я віднайду її
у різнобарв'ї мальв
а коли вона починала все спочатку
поруч інколи ввижались нові горизонти
і тоді - від заходу сонця і до його світанку
вона самовіддано штурмувала фортеці й окопи...
скільки ще мало статися того ,
чого вона зовсім не знала
того , до чого її крихітна дівоча душа
зовсім не була готова
такого дикого й нестерпного
надлюдського і зовсім протиприродного
вона починала ненавидіти відстані
і кляті життєві обставини
кілометри
маршрути
для неї здавалися пеклом
не раєм
ти мій листок , мій чистий папірець
в мені написані рядки чекання
я одинак... а ти душі знавець
ти моя мрія , істина , зізнання
ми сам на сам... а нивою життя
крокують наші душі непомітно