Лана Краска
я йду за небокрай
де мешкає душа
що прагне до розмови
я віднайду її
у різнобарв'ї мальв
я сам на сам
з тобою , моя доле
кого ж іще знайти
одна душа , життя одне , а більше
не мріється в полоні гіркоти
Єдина
смуток... тиша... єдина зоря...
шмат паперу... і мрія єдина...
непокірність... забутість... свіча...
що палає віднині єдина...
... а інколи
коли тиша ще сонного міста здавалась нестерпною
коли дзвони ранкових заграв розривали церковними маршами
він влаштовував хресну ходу , фанатично , до острова
її кожне тремтіння пригадував , іменоване оргазмами...
все рідше - слова у поеми
частіше - мовчання і сни
білесенький аркуш паперу
і думи
і спогади
всі
і знов не те
всього лиш мить непевна
в котру , здається , безлічі думок
немає місця
прихистку немає
немає теплоти дівочих рук
вона починала ненавидіти відстані
і кляті життєві обставини
кілометри
маршрути
для неї здавалися пеклом
не раєм
а ввечері
коли спрацьоване вічністю місто
навіть і не думало відпочивати
а світло тисячі ліхтарів
перегукувалось зі світлом автомобільних фар
він і вона - двоє
вона не носить ліфчики
і не фарбується
сама купує квіти
й з кремом тістечка
опівночі
під світлом лампи й місяця
вона фанатично
прискіпливо
й вельми обачливо
ніби те рахування
було їй за кисень , життя і кохання
між холодним "було та минуло"
розмови про все до опівночі
світанки в екранах смартфонів
навіщо так сталось - зустрілися
і що далі буде - а хтозна
хотілося б вірити в долю
а тиші не бажалося
мовчання для самітників
розмова ж не для кожного
для впертих оповідачів...