Іван Вовчок
Прощатись важко, але як без цього –
У всіх нас час спливає непомітно,
А мій вже сплив, – та це нічого,
Надіюсь, що в кінці побачу світло.
До тих хто поруч, першими звертаюсь,
Бо перед вами я у вічному боргу,
Не завжди правильно чинив, у цьому каюсь,
Святкуєш свято незалежності?
А прадід твій в могилі плаче.
Бо день цей рівний протилежності.
Ти придивись детальніше, читачу,
Поглянь які протерті ті коліна.
Ніколи ще не падав так козак.
Тобі вже не належить Україна,
Мабуть, один лиш я ще не писав про осінь,
Ця тітка вічно п’яна від рясних дощів,
Які немов солоні сльози від старих відносин,
Що ностальгічно роз’їдають закутки душі.
От не люблю її, ненавиджу цю осінь.
Мій перший вірш про неї буде ось такий,
Хорошого я тут не скажу мабуть зовсім,
Я горю
від твоєї іскринки,
і водночас
від тебе тону,
“час летить
увесь час”
без зупинки
я боюсь,
