Іван Вовчок
Мабуть, один лиш я ще не писав про осінь,
Ця тітка вічно п’яна від рясних дощів,
Які немов солоні сльози від старих відносин,
Що ностальгічно роз’їдають закутки душі.
От не люблю її, ненавиджу цю осінь.
Мій перший вірш про неї буде ось такий,
Хорошого я тут не скажу мабуть зовсім,
Головне не забути
той вир емоцій
щоб з часом збагнути,
що ти моя осінь.
Відкритись для снігу
і теплого сонця.
З дощем твоїм піду
завмерши в долоньці
Твої руки зігріті чужим теплом
Серце бється заради погляду,
а душа мріє бути поруч, разом
Та мені не приборкати холоду…
Ти холодна до мене та всеж,
Я смиренно до цього ставлюся.
Бо моїм почуттям нема меж,
Прощатись важко, але як без цього –
У всіх нас час спливає непомітно,
А мій вже сплив, – та це нічого,
Надіюсь, що в кінці побачу світло.
До тих хто поруч, першими звертаюсь,
Бо перед вами я у вічному боргу,
Не завжди правильно чинив, у цьому каюсь,
Так витончено рухається в танці
І ніжно грає фарбами життя.
Під перші сонячні проміння, вранці,
На березі танцює без взуття…
Вона малює рухами бажання.
Танцює з тінню власного буття.
Не промовляючи нічого, лиш мовчання
Цієї ночі місяць був у повні,
А я сидів на березі ріки.
На теми всякі думав – на любовні,
І кидав камені в зірки.
А я не спав – не спала мабуть й ти.
Бо в голові думки гріховні.
Я йду у гору, з сумкою на спині
Та сумка для моїх гріхів,
Таких наприклад як гордині,
А також для лукавих слів.
Так підіймаюсь я до Бога,
Хоч через сумку важко йти,
Здається надто довгою дорога,
Я покохав тебе миттєво,
У туж хвилину як зустрів.
І все здалося несуттєво,
Так за тобою я шалів.
Забилось серденько частіше
І закрутилось в голові,
Мій голос став чомусь тихіший,
Під ліхтарем
нічного міста,
Вдихаю дим,
гарячий і їдкий
Твій силует
зявлявся ніжно,
А голос шепотів
– ” ти мій… “
Святкуєш свято незалежності?
А прадід твій в могилі плаче.
Бо день цей рівний протилежності.
Ти придивись детальніше, читачу,
Поглянь які протерті ті коліна.
Ніколи ще не падав так козак.
Тобі вже не належить Україна,
Вже двадцять цигарок у попільничці,
порожня чашка з залишками цукру,
старі вірші лежать в моїй скарбничці,
а я із злості у кулак стискаю руку.
Із стомленим думками виразом обличчя,
червоними очима від розмитих букв,
аж до межі себе довів до пограниччя,
Невже дійшов я до кінця?-
Закінчилась дорога під ногами,
Як не довершена картина у митця,
Я малював її безсонними ночами.
В кінці дороги вершник показався
Окутаний пітьмою і вогнем,
Він в мене своїм поглядом врізався