Діана Лянг
я ходив в церкву виключно тільки заради вина
докопувався до істини, розкопуючи свої ж могили
а потім кінцями пальців торкався дна
душі, яку вони надто безжально вбили.
я пив смолу, очищуючи організм
ти сидітимеш теплими літніми вечорами
на балконах у рідно-чужих містах,
стаючи елементом пейзажу поміж дворами,
і ховаючи у легенях самотній страх.
будеш жаліти про несказане й нездійсненне.
а ми ще колись будемо їхати в поїздах
й дивитися у вікно на поля, встелені жовтою гречкою
і кожна минула і наступна поїздка буде доречною
і кожен світанок зустрінутий в рідних чужих містах
і вуличні ліхтарі зігріватимуть втомлені очі
надворі, напевно, травнем пахнутиме весна
ці квіти лежать так, ніби знають про смерть більше, ніж ми.
і мовчать, бо знають, що мають про це мовчати.
про те, що весною, літом чи ближче вже до зими
людям-героям судилося (і прийшлося) за щось вмирати.
квіти — останнє, що залишилось поміж світів.
я тихо блукаю вулицями, де колись сміялися друзі.
де уривки наших життів висять на гілках шипшини
ми не знали тоді, що складатимемось з ілюзій
ми не знали, що боляче падати із вершини.
ми й не знатимемо про останні наші хвилини
вона може створювати та руйнувати світи
писати легенди та вбивати у них богів
жити без світла, темряви та мети
в оточенні некоронованих королів
вона вміє брати емоції під контроль
чомусь всі історії ми пишемо різними шрифтами
і попри складність заплутаних життєвих теорій
всі ми ховаємось від проблем за пухнастими котами
і заливаємо кип'ятком гіркуватий цикорій
та попри важкість буденних проблем, які майже рвуть твою душу надвоє
там, де пилом вкриваються чорно-білі портрети,
на яких посміхаються рідні та незнайомі,
десь ховаються нерозказані нам секрети.
нерозказані, непочуті і невідомі.
між старими книжками, що пахнуть чиїмось минулим,
одного разу, зимою, дивлячись у вікно
в якому відбилося світло холодних гірлянд,
ти скажеш собі: не йди на дно, будь ласка, тільки не йди на дно.
не прирівнюй себе до замерзлих сухих троянд.
не кажи, що не зможеш здійснити забутих мрій.
ніхто не знає, скільки нам бути ще на землі
нікому не цікаво, мертві всередині ми чи живі
сонячні, хмарні, помірні чи дощові
всі хочуть бути рівноправними на соціальному кораблі
колись, коли море вийде із берегів
затоплюючи своєю водою наші сонні артерії
я зізнаюсь собі, що так до кінця й не зумів
повірити в щирість придуманої кимось містерії.
коли, врешті, море вийде із берегів
