Дар'я Коростильова
Этот город до рассвета умирает со мной,
Этот город не молчит, он рыдает мне в спину.
Иногда я сержусь, закрываясь мглой,
В этот миг мне легко уходить под тину.
Этот город застыл, возведён на костях,
И на прахе времени и пространства.
Я не хочу більше відчувати болю:
бачити, чути, відчувати мить.
Я не хочу більше розуміти -
знати всі криваві знаки та сліди.
Я не хочу більше проживати,
кожну мить чиєсь чуже життя.
Настане ранок й пожовтіє, мов сонечко, барвисте листя.
Затріпотить та відірветься від золотавих черенків.
Засяє перламутром річка,
калюжі знов чекати стануть нашестя малих дітлахів.
Світло. Фото з власного архіву
