Олег Крот
хати́ падали
як обрубане листя
лишаючи сліди на піску
драпірований лід
дзвенів на зубах
ходивши до дюни у гості
хто ти?
чому вирубуєш пір'я
із пташиних лісів
змішуєш зелену кров
із зеленню квартир
пробуєш сонце
ранок
тривожний тролейбус
дихає в дзеркало міста
цілуються сонячні спиці
у серце встромлено ключ
од вирію
примружені вікна
сон у клітинку розлився
сивим штрихом
на подушку
перами
накрапали м’ясисті дощі
Коли закінчаться паперові жнива,
викрутимо з чайного дерева
увесь папір,
й розпочнеться сезон кораблів.
Попливемо на яхті,
виструженій з латок мрій,
у кімнатних пустелях словá
відліпившись од вікон
лізуть до рота
з них я плів
колажі істеричних снів
хапав
пам'ятники гортали
кам'яні форзаци майдану
йдеш
на тебе гримить димар
і махровим рушником
закутує у м’якість лісу
коли нас не з’єднає струмінь
ми повернемося залюбки
до інших примарних сутінків
і гратимемо в казки
у білі та чорні фільми
топитимемо слізьми
серед килимових районів
як сонячне піднебіння
обмазане мохом
згадую про сміх
простий наче
пляшка посеред шляху
посивіти від дощу
окулярами гори вдихати
гортаючи вже пройдені дороги
ображатися на тіні
дивитися собі під ноги
бачити сонце
