Андрій Малярик
Я не хочу будинок у моря,
Не прошу̀ я картини Моне.
Що ж поробиш, так випала доля,
Мене втішить хороший сонет.
Не потрібні манірні вистави,
Та й «кохаю» твоє – вже брехня.
І, будь ласка, не шли телеграми,
На великій, широкій дорозі,
Там, де міст, автобус, шосе.
Чоловік у «Швидкій допомозі»,
Вітер сильний тривогу несе.
І по місту минаючи пробки,
«Їдьте швидше» – дружина кричить.
У машині від окрику шибки,
Мені тільки б тебе побачити,
Твої очі, усмішку, вуста.
Серце моє в ганчірку скручене,
І оточує мрака густа.
Та хоча б доторкнутися дотиком,
До слідів, де проходила ти.
І відчути парфуми подихом,